?

Log in

Нові польські фейки-фотографії Волинської різанини:
http://dobrodziej.webnode.com.ua/news/dlya-chitannya-u-vikhidni-zhertvi-upa-na-fotografiyakh/
в додаток до раніше розглянутих фейкових фотографій Волинської різанини:

Просто в очі!

[Клікніть, щоб прочитати повний текст] Prosto w oczy!

Tu w Ukrainie Czarniecki, Piłsudski i Armia Krajowa byli, są i będą zwykłymi mordercami Ukraińców, którym żaden szacunek ani przebaczenie nie należą się - ale w Polsce będą bohaterami narodowymi. Nie ma mowy o pojednaniu p Spoiler (click to open) omiędzy Ukraińcami i Polakami!
Wszyscy zszokowani? Te słowa Was obrażają? Duma narodowa została zaczepiona?
Pierwszy cel osiągnięty, przepraszam wszystkich, ja wcale tak nie myślę - ale tymi właśnie kategoriami myśli dosyć spora cześć polskiego społeczeństwa, dzisiaj pojawiła się w Kijowie ulica Stepana Bandery - informacja szybko rozprzestrzeniła się w necie, Polacy komentują i oceniają to wydarzenie zdecydowanie częściej niż Ukraińcy.
Komentarze są rożne, zdecydowana większość krytyczna - ten, którym się posłużyłem przerabiając go trochę, brzmi dokładnie tak:
"Tu w Polsce Bandera i Szuchewycz byli, są i będą zwykłymi mordercami Polaków, którym żaden szacunek ani przebaczenie się nie należą ale na Ukrainie będą bohaterami narodowymi. Nie ma mowy o pojednaniu pomiędzy Polakami i Ukraińcami"
Zaznaczam od razu, że wybrałem spośród setek, jakie zdążyłem przeczytać w miarę "powściągliwy" - tzn. nie ma w nim wulgaryzmów.
Przejdę od razu do argumentów, jakie pojawiłyby się w dyskusji na ten temat, jeśliby do niej tutaj dopuścić - i mówię tu tylko o argumentach umiarkowanych Polaków, którzy nie mają w sobie nienawiści do Ukraińców, są Ukrainie przychylni, deklarują chęć porozumienia i przyjaźni, wymienię najważniejsze a ściślej - najczęściej spotykane:
- Ukraińcy powinni zwracać uwagę na polską wrażliwość w tych kwestiach.
- Wydarzenia wołyńskie są wciąż obecne w pamięci społeczeństwa i takie decyzje jak ulica Bandery, są dla wielu Polaków bolesne.
-  Macie prawo u siebie robić co chcecie ale w Polsce nie może być akceptacji dla banderowców.
-  Mamy prawo u siebie w Polsce wyrażać swoją opinię na ten temat.
- To poważny błąd strony ukraińskiej. I będzie wykorzystany przez wszystkich, którzy chcą dowieść, że na Ukrainie panuje "neobanderyzm".
- Tym krokiem ukraińska mniejszość narodowa będzie w Polsce jeszcze bardziej narażona na ataki narodowców.
- Bandera nawet jeśli nie odpowiada bezpośrednio za "Rzeź wołyńską", to był ideologiem ukraińskiego nacjonalizmu, więc jest współodpowiedzialnym za zbrodnie ludobójstwa.
Gdy z drugiej strony pojawią się argumenty mówiące o tym, że analogicznie pretensje do Polaków mogą mieć Ukraińcy:
- Czarniecki, który mordował całe wioski w Ukrainie, jest czczony w hymnie Polski.
- Piłsudski zakładał obóz koncentracyjny w Berezie kartuskiej, gdzie gnębiono ukraińskich patriotów.
- Polska okupacja zachodniej Ukrainy w okresie międzywojennym, to fala zbrodni i przestępstw, które można śmiało nazwać etnocydem dokonywanym na ukraińskim narodzie.
- Armia Krajowa również mordowała niewinne kobiety i dzieci.
- Mordowali również czerwoni polscy partyzanci i Polacy na służbie Niemców....
W odpowiedzi usłyszymy:
- Czarnecki i jego zbrodnie, to czasy odlegle, wtedy takie działania miały inny wymiar, były normą (tak, jakby wartość życia kobiet i dzieci wtedy zamordowanych była mniejszą, niż zamordowanych 70 lat temu).
- Nie można porównywać błędów IIRP, czyli dyskryminacji Ukraińców w okresie międzywojennym  z rzezią na Wołyniu (ale przecież nikt o zdrowych zmysłach nie stawia tutaj znaku równości).
- Piłsudski był przyjacielem Ukrainy - w Berezie siedzieli również Polacy.
- AK brała udział w akcjach odwetowych - mordy zdarzały się sporadycznie i nie była to zaplanowana akcja.
itd...
I wszystko powyższe to dopiero początek, kłótnia dopiero się zaczyna:
- to nie była okupacja, Ukraina była w składzie RP 600 lat
(500,  400, dokładne wyliczenie nie ma tu znaczenia)
- to była okupacja,to etniczne ziemie ukraińskie
- nie była
- była ....
-T o nie był obóz koncentracyjny,
-  był ,
- nie był...
- AK nie można porównywać z UPA ...
- dokładnie tak, nie można, gdyż UPA walczyła u siebie, na swoich ziemiach, a AK dążyła do powtórnej okupacji Ukrainy
- AK też była u siebie
- nie, nie była, nawet większość dowódców, to osoby, jakie na Wołyń przybyły z Polski...
-była u siebie, większość żołnierzy, to miejscowa ludność polska
- to nie była  miejscowa ludność, to w większości Polacy, jacy kolonizowali Wołyń w XIX wieku i za Piłsudskiego.
I tak w każdym temacie kłótnie, spory, dyskusje, przelewanie z pustego w próżne, tak do końca świata a znając nasze charaktery i jeden dzień dłużej.
Ale stop!
Czy myśmy wszyscy poszaleli? Jaki cel sobie stawiamy? Chcemy się kłócić? może chcemy się pobić ze sobą? Nie?
Chcemy się pogodzić? Chcemy przyjaźni? Chcemy wzajemnego szacunku?
No to wybraliśmy sobie bardzo kiepską drogę do celu, wyboistą, krętą  i bardzo okrężną.
I nie ma tu już sensu wypominać nikomu, kto tą drogę wybrał i kto za kim poszedł dalej w te manowce.
Fakt jest faktem, napieprzamy się ile wlezie wzajemnie, a moskwa się raduje, cieszą się również promoskiewscy idioci w Polsce i Ukrainie.
A przecież tuż obok na wyciągniecie reki, jest piękna autostrada... droga komfortowa, szybka, bez wybojów i niebezpiecznych zakrętów, trzeba tylko za nią troszkę zapłacić, niewiele... wystarczy odrobinę temperować swój honor, swoje ambicje i trzeba wbić sobie do głowy, że racje są po obu stronach.
Trzeba również zrozumieć, że jesteśmy takimi samymi ludźmi z krwi i kości i jesteśmy do siebie bardzo podobni, różnice jakieś istnieją, ale w sumie podobieństw jest zdecydowanie więcej:
- Oba nasze narody są wyczulone na własne krzywdy, ale cudze krzywdy - zwłaszcza jeśli to nasza wina, są postrzegane inaczej.
- Mamy zbliżone poczucie dumy narodowej.
- Podobnie lubimy się obrażać i nosić w sercu urazy.
- Nasza wrażliwość również jest podobna.
- Dążenie do wolności naszych narodów, także można ocenić jako porównywalne.
- Oba nasze narody zdolne były w historii do czynów heroicznych, ale też zdarzały się uczynki haniebne.
- Jesteśmy gościnni, otwarci i prostolinijni.
- Mamy podobne języki a nasze kultury wzajemnie przeplatają się.
- Oba nasze narody mają te same prawa i te same oczekiwania.
I co? jeśli zdaliśmy sobie z tego wszystkiego sprawę, to już jesteśmy na autostradzie?
Nie, to dopiero bramka wjazdowa, szlaban podniesie się, kiedy uświadomimy sobie, że w rachunkach krzywd, jakie nasze narody pamiętają panuje symetria, że nasza wrażliwość narodowa jest taka sama, że winy są po obu stronach, że mamy moralny obowiązek właśnie wobec wszystkich ofiar polsko-ukraińskich konfliktów szanować swojego sąsiada, dokładnie tak, jak chcielibyśmy aby nas szanowano, nas , nasze poglądy, naszą historię, nasze symbole, naszą kulturę i nawet naszych bohaterów.
Ze mamy taki obowiązek wobec dzieci, młodzieży i tych jeszcze nienarodzonych.
Nie może być żadnych warunków wstępnych, żadnych uwag i wyjątków - gdyż wtedy przyjaźń jest fałszywa, udawana , wtedy jest to jedynie tymczasowy sojusz, partnerstwo ale jednocześnie odłożenie konfliktu na potem.
Jest na to zgoda?  szlaban podniesiony -  zaraz za szlabanem zatrzymujemy się, przepraszamy się i wybaczamy sobie wzajemnie, pochylamy głowy nad wszystkimi ofiarami polsko-ukraińskich wojen, obiecujemy sobie nigdy już do czegoś takiego nie dopuścić i mkniemy.... na tej autostradzie ograniczeń prędkości nie ma, a Moskwa zapłacze....
Wyjaśnienie niuansów historycznych, przyczyn tragedii, wskazanie winnych  - wykreślenie ich z panteonu bohaterów w razie ich bezsprzecznej winy  - wszystko to podczas jazdy po tej autostradzie będzie o wiele łatwiejsze - my nie będziemy się już tym zajmować, pozostawimy to fachowcom...politycy dzięki Bogu nie będą już mogli rzucać gwoździ pod koła, a moskiewskie imperium  nareszcie upadnie.
Może ten tekst jest zbyt patetyczny, ale naprawdę szczery, zacząłem go od Stepana Bandery i na nim zakończę. Uważam Stepana Banderę za jednego z największych Ukraińców w historii narodu. Jest dla mnie bohaterem  narodowym , wielkim człowiekiem, wizjonerem  i wzorem do naśladowania, jest bohaterem za swoją niezłomność, za uparte i twarde dążenie do celu, za poświęcenie dla sprawy ukraińskiej niezależności, za miłość do ojczyzny, za ogromny wkład w walce o zdobycie niezależności, której on osobiście nie zdobył, ale bez niego, bez jego poświęcenia i pamięci o nim, sowieci zniszczyliby świadomość narodową w latach powojennych doszczętnie, do lat 90-tych właśnie "banderowcy" zachowali tą świadomość, i właśnie oni skutecznie dokończyli walkę o niepodległą Ukrainę. Szanuje jego i zawsze będę szanował - nie mam zamiaru tego ukrywać i nigdy tego robić nie będę, zwłaszcza jeśli mowa o tym, że powinienem to zrobić w imię przyjaźni - jak już wcześniej zaznaczyłem - inaczej byłaby to fałszywa przyjaźń - a ja nie byłbym szczery.
Podobnie jest jeśli mowa o UPA - doskonale zdaję sobie sprawę z tego, jaką opinię ma w Polsce, dla mnie to bohaterowie i zawsze nimi będą - ludzie ci, oddawali życie za swoją Ojczyznę, za swój naród - tutaj nie może być żadnej dyskusji. Szanuje polskich bohaterów narodowych, zdając sobie sprawę z tego, że w swej słusznej walce, często dokonywali czynów haniebnych a ich wrogiem byli Ukraińcy i w ogóle niepodległa Ukraina.
Ale jednak zdecydowana większość tych ludzi, to autentyczni bohaterowie, którzy oddali swoje życie dla świętej sprawy.
Potępiam zbrodniarzy, jacy byli po obu stronach tego konfliktu.
Przede wszystkim potępiam dowódców oddziałów polskich i ukraińskich, którzy podejmowali decyzje pociągające za sobą śmierć dziesiątek tysięcy niewinnych ofiar, tak polskich jak i ukraińskich.
Nasi przodkowie byli wrogami nie dlatego, że chcieli nimi być a dlatego, że tak potoczyły się losy. Nie mieli wielkiego wyboru, my dzisiaj ten wybór posiadamy i to od nas zależy w jakim kierunku pójdziemy.
Oddaję cześć wszystkim niewinnym ofiarom polsko-ukraińskiego konfliktu, jest mi ogromnie przykro, że tak potoczyła się historia, wydarzenia te nie powinny nigdy były mieć miejsca, ale stało się i już tego nie zmienimy, jednak zmienić możemy przyszłość.
Szanuję swoich sąsiadów i chcę ich szanować nadal, chcę przyjaźnić się z nimi i oczekuję od nich dokładnie takiej samej postawy w odniesieniu do mnie, bez warunków wstępnych, bez ciągłych oskarżeń, bez licytacji ofiarami i udowadniania mi, że to ja jestem bardziej winny niż Ty.
To jedyny warunek dla wyciągnięcia ręki na zgodę - zasada wzajemności - tym razem wzajemności pozytywnej, oczekuję konstruktywnych "akcji odwetowych"
Autostrada czeka ....
-------------------------------------------------
Просто в очі!
Тут в Україні Чарнецький, Пілсудський і Армія Крайова були, є і будуть звичайними вбивцями українців, яким жодна повага, ані пробачення не належить - але в Польщі будуть національними героями. Немає мови про поєднання між українцями і поляками!
Всі шоковані? Ці слова вас ображають? Національна гордість  зачеплена?
Перша мета - досягнута мета, я прошу вибачення у всіх, я зовсім так не думаю - але тими саме категоріями думає досить чимала частина польського суспільства, сьогодні з'явилася в Києві вулиця Степана Бандери - інформація швидко поширилася в інтернеті, поляки коментують і оцінюють цю подію рішуче частіше ніж українці.
Коментарі різні, переважна  більшість критичні - той яким я скористався, перероблюючи його трохи, звучить точно так:
"Тут в Польщі Бандера і Шухевич були, є і будуть звичайними вбивцями поляків, яким жодна повага, ані пробачення не належить, але на Україні будуть національними героями. Немає мови про поєднання між поляками і українцями"
- відразу  зазначаю, я вибрав з числа сотень яке я встиг прочитати у міру "стриманий" - тобто немає в нім вульгаризмів.
Я перейду відразу до аргументів які з'явилися б в дискусії на цю тему, якби до неї тут допустити - і говорю тут тільки про аргументи поміркованих поляків, які не тримають  в собі ненависть до українців, є Україні прихильні ,декларують бажання домовленості і дружби, я відмічаю найважливіше, що зустрічається найчастіше :
- волинські події  весь час присутні в пам'яті суспільства і такі рішення як вулиця Бандери для багатьох поляків болючі.
-маєте право в себе робити, що ви хочете але в Польщі не може бути схвалення для бандерівців
- ми маємо право в себе в Польщі виражати свої думки на цю тему
-то серйозна помилка української сторони. І буде використане всіма, які хочуть довести, що на Україні панує "необандерізм".
-таким кроком українська нацменшість збуджує  в Польщі націоналістів, що буде сприяти їх агресивності
- українці повинні звертати увагу на польську вразливість в цих питаннях
- Бандера навіть якщо не відповідає безпосередньо за "Волинську різню" то був ідеологом українського націоналізму – тому є співвідповідальним за злочини геноциду.
Коли з іншого боку з'являється аргументи з аналогічними претензіями до поляків:
- Чарнецький, який мордував цілі села в Україні шанований в гімні Польщі
- Пілсудський засновував концтабір в Березі Картузькій, де ув’язнювали українських патріотів
- Польська окупація західної України у в періоді міжвоєнному
то хвиля злочинів які можна сміло назвати етноцидом, що вчинявся над українською національною меншиною
- Армія Крайова також мордовала українських жінок і дітей,
яких також вбивали польські червони партизани і поляки на німецькій службі...
У відповідь чуємо:
- Чарнецький  і його злочини то давні часи , тоді такі дії мали іншу оцінку , були нормою
( неначебто вартість життя жінок і дітей, вбитих тоді менша ніж вбитих 70 років тому)
- не можна порівнювати помилок ІІРП тобто дискримінації українців в міжвоєнний період з Волинською різнею
( але ніхто із здорово мислячих і не ставить тут знаку рівності)
- Пілсудський був приятелем України - в Березі сиділи також і поляки
-AK брала участь в «відплатних акціях» - вбивства були не систематичні і не було то запланованих акцій
і т.д....
[Клікніть, щоб прочитати повний текст]
І все повторюється, то лише початок,сварка лише починається...
-то не була окупація, Україна була в складі  РП 600 років( 500, 400  підрахунок не має тут значення)
– то була окупація - це етнічні українські землі,
- не була,
- була ....
То не був концентраційного табір,
- був,
- не був...
- AК не можна порівнювати  з УПА
- так є не можна,бо УПА воювала в себе на своїх землях ,а AK намагалась повторно окупувати Україну
- AК теж була в себе вдома
–не була,навіть більшість її командирів прибули з Польщі
- була,  більшість  вояків це місцеві поляки
-не була, вони поляки які колонізували Волинь в 19 ст. і за часів Пілсудського.
І так в кожній темі, суперечки, дискусії, переливання з пустого в порожнє, так до кінця світу і знаючи нашу ментальність, на декілька днів довше.
Але стоп!
Чи ми всі збожеволіли? Яку мету собі ставимо? Ми хочемо сперечатись? Може  ми хочемо побитись між собою? Ні?
Ми хочемо домовитись? Ми хочемо дружелюбності? Ми хочемо взаємної поваги?
Ну тоді вибрали собі дуже погану дорогу до мети,вибоїсту, круту і дуже похилу ,
і вже не має тут сенсу згадувати хто ту дорогу вибрав і хто за ким йде далі цим  бездоріжжям.
Факт є фактом, назвинувачуємось скільки влізе взаємно,а Москва радіє, тішиться разом з промосковськими ідіотами Польщі і України.
Адже збоку на відстані витягнутої рукиi є прекрасна траса...Комфортабельна дорога, швидка без вибоїн і небезпечних поворотів, потрібно тільки за неї трішечки заплатити, небагато... Вистачить трішки пригамувати свій гонор, свої амбіції і потрібно вбити собі до голови, що аргументи є з обох сторін.
Потрібно теж зрозуміти ,що  ми є такими ж людьми з крові і кістки, ми між собою дуже схожі, і попри деяких відмінності, схожості значно більше:
-обидва наших народи чутливі до власних  кривд але чужі кривди, особливо якщо то наша провина сприймаємо інакше
- ми маємо схоже відчуття національної гордості
- подібно ми любимо ображатися і носити в серці травми
- наша вразливість тез схожа
- прагнення наших народів до вольності теж подібне
-обидва наших народи здатні як на героїчні так і на ганебні вчинки
-є гостинними,відвертими і прямими народами
-  маємо схожі мови і наші культури взаємно переплітаються
- обидва наші народи мають ті самі права і ті самі очікування
І що ? Якщо ми це все усвідомили, то  ми вже на автостраді?
Ні то лише в'їздні ворота, шлагбаум підніметься, коли ми усвідомимо собі, що в рахунках кривд які наші народи пам'ятають панує симетрія, що наша національна вразливість є обоюдна, що провини є по обох сторонах, що ми маємо моральний обов'язок саме по відношенню до всіх жертв польсько-українських  конфліктів, поважати свого сусіда так як ми хотіли б, щоб  поважали нас, наші погляди, нашу історію, наші символи, нашу культуру і навіть наших героїв.
Що ми маємо такий обов'язок по відношенню до дітей,молоді і тих, ще ненароджених.
Не може бути жодних попередніх умов жодних зауважень і виключень - бо тоді дружба фальшива, вдавана, тоді є всього лише тимчасовий союз, партнерство, але водночас відкладання конфлікту на потім.
Так що є на це згода?  шлагбаум відкритий- зараз за шлагбаумом ми затримуємось,  просимо вибачення  і вибачаємо собі взаємно, ми схиляємо голови перед всіма жертвами польсько-українських  воєн, ми обіцяємо собі ніколи більше такого не допустити і ми їдемо далі.... На цій автостраді обмежень швидкості немає
і Москва заплаче....
Вияснення історичних подробиць, причин трагедії, пошук винних – викреслювання їх з пантеону героїв  в разі їх безперечної провини - все це під час їзди цією автострадою буде робити легше – ми тим вже не будемо займатись,залишивши те фахівцям...
Політики, Слава Богу, вже не зможуть кидати цвяхи під колеса, а московська імперія нарешті впаде.
Moжe цей текст занадто патетичний, але справді щирий, почав його від Степана Бандериі на нім закінчу.
Вважаю Степана Бандеру одним з найбільших українців в історії народу, він є для мене героєм національно-визвольного руху, великою людиною, взірцем для наслідування, за свою нескореність, за уперте і тверде прагнення до мети, за посвяту свого життя для визволення своєї Вітчизни, за любов до Вітчизни, за величезний вклад у боротьбу за здобуття незалежності, хоч вона була здобута без нього, але без нього, без його боротьби і памяті про нього совєти знищили б національну свідомість українців  в повоєнних роках повністю. Саме бандерівці зберегли самосвідомість та в 90-х роках довели до успіху боротьбу за самостійну Україну.
Поважав  і завжди буду його поважати - не маю наміру того приховувати, тим паче  в ім'я приязні, це була б фальшива приязнь.
Подібно якщо мова іде про УПА - досконало знаючи про відношення до них в Польщі, для мене то герої,завжди ними будуть - ці люди віддавали своє життя за свою Вітчизну, за свій народ - тут не може бути жодної дискусії. Поважаю польських національних героїв, свідомий того, що вони в своїй  боротьбі часто вчиняли ганебні вчинки і їхнім ворогом були українці і в цілому незалежна Україна.
Але більшість тих  людей то справжні герої, що воювали за свою справу.
Засуджую злочинців які були з обох сторін цього конфлікту .
Перш за все всіх українських і польських командирів, що  приймали  рішення, наслідком яких були десятки тисяч невинних жертв, як польських, так і українських.
Наші предки були ворогами не тому, що хотіли ними бути, а тому, з так склались їх долі, Великого вибору не мали, ми сьогодні цей вибір маємо, то від нас залежить в якому напрямі поїдемо.
Віддаєм шану всім невинним жертвам польсько-українського конфлікту, прикро, що так склалась історія, цих подій не повинно було бути, але так сталося і ми цього не змінимо, змінити можемо тільки майбутнє.
Поважаю своїх сусідів, і хочу їх поважати далі, хочу приязні з ними і очікую від них точно такого ж відношення до мене, без попередніх умов і звинувачень, без торгів жертвами і доказами,що я є більше винний ніж ти. То єдина умова для простягання руки дружби - принцип взаємності - цього разу позитивної взаємності, очікую конструктивних "відплатних акцій".
Автострада чекає ....
                                                     Dobrodziej


http://dobrodziej.webnode.com.ua/news/prosto-w-oczy/

http://archive.is/gTc0q

Буря наді Львовом

[Spoiler (click to open)]
Володимир В'ятрович, 25 липня 2013238319
Завдяки старанням мас-медіа польсько-український конфлікт 1940-х років зведено практично до однієї фрази - "Волинь-43". Хоча насправді його географічні та хронологічні рамки виходять далеко поза межі одного регіону та одного року війни. Це виокремлення є невипадковим, адже дозволяє саме поляків представити головними жертвами протистояння, а українців - його винуватцями. Натомість розсування рамок, подання ширшого контексту проливає зовсім інше світло на те, що робилося тоді між українцями і поляками.
Я вважаю, що ці події можна назвати війною, Другою польсько-українською війною. Вона почалася за рік перед 1943-м, а її апогеєм був наступний, 1944-й, коли воєнний конфлікт охопив найбільше теренів - Волинь, Галичину, Холмщину, Надсяння.
Одним із важливих епізодів цієї війни була спроба польського підпілля захопити Львів у липні 1944 року, яка здійснювалася в рамках розгортання операції "Буря". У комуністичній історіографії ці події не висвітлені, мова йде лише про "визволення міста Червоною армією від німецьких загарбників". Натомість із деяких польських публікацій виходить, що саме вояки АК звільнили місто. Спробуємо розібратися, що робилося в ці дні у Львові, використовуючи документи обох підпільних рухів, які активно діяли тут, - українського та польського.
Опанування головного міста Західної України вояками Армії Крайової розглядалося як спосіб демонстрації світові і особливо СРСР потужності власних сил. Таким чином польське керівництво намагалося поставити власну крапку в дискусії навколо східного кордону відновленої Речі Посполитої. Нагадаю, що еміграційний уряд у Лондоні таки продовжував вважати межі держави, які існували станом на 1 вересня 1939 року, тоді як СРСР, один із союзників поляків по антигітлерівській коаліції, не бажав зрікатися від приєднаних після підписання пакту Молотова-Ріббентропа теренів Західної України та Західної Білорусі.
Оскільки основні німецькі сили були скуті на фронтах боротьби з Червоною армією, та й, зрештою, німці, розуміючи безглуздість тривалої оборони, готувалися до відступу, найважливішим чинником, який міг завадити реалізації польських планів, було українське підпілля і українське населення, що становило базу для його підтримки. Тому виступи проти українських сіл довкола Львова мали стати підготовкою до захоплення в потрібний момент самого міста і почалися заздалегідь, ще до відступу німців.
Про один із них ― у селі Шоломия неподалік Львова ― читаємо в українському звіті: "10/11.6.44 р. о год. 24-ій поляки зі Старого Села, Давидова і Гончар окружили село і почали нищівну акцію, що до неї приготовлялися кілька днів. Почавши обстріл з двох сторін відділами, подалися в середину села. Крім запальних куль із крісів, почали кидати на хати запальні гранати та посипати легкозапальним порохом стріхи. Село загорілось з полуденної і західної сторони. Тільки від східної сторони село було вільне. В акції брало участь около 500 чоловік, зо 7 командирами, які держали зі собою зв’язок через вершника. Мали зі собою також санітарний відділ з жіночою обслугою, яка опісля кинулась запопадливо на грабунок. Було багато порожніх возів, призначених на зрабовані речі. Напасники на руках мали білі опаски. Коло год. 2-ої малий відділ УПА з’явився на підмогу селові й напасники хутко втекли. Бандити були узброєні в скоростріли, автомати, кріси й гранатомети".
А ось як ці ж події описували польські підпільники: "Ліквідація гнізда вбивць. 11 числа цього місяця відплатний відділ близько 120 осіб зліквідував центральне скупчення банди різунів у Шоломиї. Спалено 55 господарств, здобуто 2 РКМ і 70 карабінів. Загинуло 96 гайдамаків. Як відповідь за нищення польського майна вбито 127 штук худоби. Відділ не зазнав жодних втрат. Давидів очистився. Українські родини з Давидова отримали наказ залишити місцевість".
Діяльність польського підпілля на Західній Україні не обмежувалася Армією Крайовою, тут діяли й дрібніші структури, не підконтрольні їй, які, проте, теж ставили собі за мету боротьбу за польськість цих теренів. В українському звіті зі Львова з червня 1944 року йдеться про діяльність "Слов’янської організації", яка виступала за "об’єднання всіх слов’ян під опікою Польщі". Першими її кроками на шляху до цієї мети було придушення українського руху. Тому її активісти видали вироки смерті 59 українцям міста. У тому ж звіті йдеться про викриття гестапо кількох польських підпільників, які готували перекидання до міста близько тисячі бойовиків. Очевидно, мова йде про вояків АК, які мали брати участь в операції "Буря".
[Spoiler (click to open)]
Аби послабити український спротив у момент остаточного протистояння, командування Армії Крайової намагалося провокувати антиукраїнські виступи німців. З цією метою у вказівках щодо реалізації акції "Буря" зазначалося, що на першому її етапі антинімецькі диверсії слід проводити лише в українських теренах. На другому етапі, під час безпосереднього взяття Львова, щодо українців наказувалося: "Всілякі виступи українців в середині міста придушити в зародку через обсадження найважливіших об’єктів, замкнення українських районів і можливу ліквідацію їхніх сил. Перед можливою зовнішньою акцією українців захиститися партизанськими відділами Схід, Захід і Південь та осередками самооборони, а також обсадженням виїздів з міста, особливо в північній і східній дільниці".
Разом із тим, згідно з іншою інструкцією щодо реалізації "Бурі", командири загонів АК мали "допильнувати, аби не було ексцесів проти українців. Українців, що виступають проти нас, виловлювати і віддавати совєтам". Польське командування побоювалося втратити контроль над ситуацією у випадку масових самовільних виступів проти українців, що з політичного боку могла використати радянська влада, взявши на себе роль захисників українців. Тому знищення мало відбуватися таємно. В інструкції від 25 липня 1944 року читаємо: "наказую тиху акцію (таку, що відповідатиме засадам конспірації) ліквідації українців, відомих і розпрацьовуваних як шкідливі для справи".
Але поруч з тим антиукраїнська акція у Львові супроводжувалася радикальною шовіністичною пропагандою, спрямованою на АК. "Вояки, ― читаємо у спеціальній листівці, ― йдете карати!!! Але не ворога, а бунтівника. Не ворожого вояка, а бандита. За ті нечувані злочини, яких світ не бачив за цілі століття, карати будете Ви ― вояки підпільної Польщі. Карати будете так суворо, як жорстокими були злочини. Українська інтелігенція, яка стоїть на чолі виконавців, є такими самими ж злочинцями, як селяни, що йдуть із ножами і сокирами. Всіх їх мусить досягнути караюча рука польського народу".
У дні відступу німців зі Львова, активного розгортання поляками "Бурі", не припиняли своєї діяльності й українські підпільники. Тим паче, що на той момент вони вже мали тут розвинуту мережу осередків. У польському звіті ще з початку травня 1944 року міститься інформація про творення відділів УПА в місті. "Як нас інформують із поважного джерела, ― читаємо тут, ― у Львові закінчилася мобілізація молодих українців до УПА. Мобілізацію проведено в найглибшій конспірації та таємниці, місто поділене на райони, в яких розміщені пости УПА. Окремі "станиці" мають відділи жандармерії, що проводять одночасно розвідку, зокрема й щодо нас".
Крім дій із захисту власних структур чи українських населених пунктів, українські боївки проводили випереджальні акції проти польського підпілля, тобто таку саму "тиху акцію", як і поляки. Результатом цієї боротьби стала ліквідація Службою безпеки ОУН близько 80 польських підпільників.
27 липня 1944 року радянські війська увійшли до Львова, і тут почалися локальні сутички з відступаючими німецькими вояками. На думку українського підпільника, який описав ці події у своєму звіті, міські бої були "лише мініатюрою того, що ми звикли вважати вуличними боями". Нечасте бомбардування, незначна артилерійська перестрілка, невеликі сутички на вулицях. "Німці, - пише він, - не виявляли ніякої охоти боротися, а коли боронилися, то тільки з думкою про відворот".
У такій сприятливій для них ситуації свої дії у місті активізували польські підпільники: "появились на вулицях молоді, переважно цілком зелені поляки з червоно-білими лентами на рукавах, в цивільних одягах, в шоломах, озброєні хто крісом, хто револьвером чи ручними гранатами. Вони спочатку несміло, але провокаційнопочали кружляти по місті. Команда цієї польської самозваної міліції зайняла будинок Шпрехера на Академічній, пізніше теж приміщення кріпо на Галицькій площі. Будинок Шпрехера, ратуш та деякі приватні доми на кількох вулицях навіть дуже густо замаєно біло-червоними прапорами. Міліція ця постановила собі за завдання спровокувати більшовиків на створення в Галичині польської держави, причому, розуміється, зайнятися справою українською". Серед перших кроків нової міліції - обшуки та арешти українців. "Ревізії ці та арештування, - читаємо в звіті, - прибрали характер цілком припадковий, залежно від персональної заїлости міліціонерів, розміщення польсько-українських скупчень та осмілення поляків, які часто почувалися дуже непевно в своїй новій ролі. При цій нагоді були вбивства, загальна цифра около 50—100 жертв, які нещасливо попали роззухваленим міліціонерам у руки"
Картину подій у Львові під час відступу німців та в перші дні встановлення радянської влади відтворює звіт українського підпілля "Дещо про останні події й ситуацію у Львові й околиці". "Польські партизанські відділи ― Армія Крайова, ― читаємо тут, ― помагають більшовикам у боротьбі з німцями. При цьому виявились протиукраїнсько, грабуючи, а навіть вбиваючи українців. Перший день зайняття Львова ЧА був кульмінаційною точкою успіхів поляків. На домах повівали біло-червоні прапори, а по вулицях ходили з такими ж опасками молоді поляки. Вони то перебрали на себе міліційний обов’язок. Українці, хвилево прибиті виступами поляків, ― відітхнули і зараз тихо змагаються з поляками за опанування керівних і інших постів у шпиталях, фабриках, підприємствах, урядах і т. п. Моменти негативного наставлення до більшовиків у великій мірі уділились полякам, бо поляки почали нищити українців, а більшовики тому положили край. Поки що, крім взивання поодиноких осіб на НКВД, ніщо не роблять. Село боїться більшовиків, місто і підльвівські села ― поляків".
Цікаво описує Львів перших днів після відступу німецької влади сучасник тих подій, відомий український історик Ярослав Дашкевич: "У липні 1944 року у Львові в останні дні перед та перші після втечі німців фактичним господарем була польська Армія Крайова. Штаб її південно-східного округу містився на вул. Зеленій. Пропагандистським центром став Інститут Оссолінських, де видавалися відозви АК та пропагандистська література. Маючи списки відомих українців, намагалися їх затримувати для подальшого знищення. Приходили й за моєю матір’ю Оленою Степанів до нашої домівки на вул. Пісковій, 5, але її взяли під захист сусіди-поляки. В українському середовищі загальноприйнятою була версія про вбивство ак івцями у ці дні в місті близько 150 українців". Факти тогочасної ліквідації польськими формуваннями українців Львова підтверджують і документи НКВД. У звіті про ліквідацію Делегатури уряду та Армії Крайової в місті, зокрема, читаємо: "Учасники організації [польського підпілля ― В. В.] в перші дні звільнення м. Львова, озброївшись гвинтівками, револьверами і гранатами, проводили незаконні обшуки, облави і арешти серед українського населення. Мали місце окремі випадки самовільних розстрілів українців".
Загалом, незважаючи на те, що польські підпільники зуміли на короткий час перехопити ініціативу у Львові, їхній план утримати місто і поставити радянську владу перед доконаним фактом його належності до Польщі дуже швидко зазнав краху. Командування Червоної армії терпіло польську самодіяльність лише до того часу, поки вояків АК можна було використати для боротьби з німцями. Після виконання цього завдання вони ставали непотрібними, ба навіть заважали в реалізації планів, підготовлених у Кремлі. Вже наступного дня, 28 липня, усі червоно-білі прапори зникли з будинків і були замінені на радянські червоні. Командування львівської Армії Крайової, викликане в НКВД, заарештовано, а її вояків роззброєно та інтерновано.
Реалізація акції "Буря" у Львові продемонструвала, що "союзна" Червона армія має власні плани щодо теренів Західної України і не бажає узгоджувати їх із польським підпіллям та еміграційним урядом у Лондоні. Зрештою, вона показала, що кривавий конфлікт між українцями і поляками, який переріс у справжню війну, не має сенсу, тому що жодна зі сторін не могла виграти тієї війни і своєю завзятістю лише полегшувала перемогу третьої сторони.
http://zaxid.net/news/showNews.do?burya_nadi_lvovom&objectId=1290081
Мешканці с. Туличева Турійського р-ну Волинської обл., вбиті німцями за участі поляків 17(24).07.1943 р. 17 (за ін. даними 24) липня 1943 р. в село прибула каральна експедиція на 100 автомобілях, серед учасників якої були поляки. Було розстріляно 47 осіб (чоловіки з дітьми), жінок відправлено в табір у м. Ковелі. Поляки заявляли, що це була покара українцям за знищені польські колонії. (Ольховський І. Кривава Волинь. - Кн. 2. - Київ, 2011 - С.319.)





http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=8&t=12813&start=165


Геноцид українців поляками у фотографіях

http://history-ukraine.livejournal.com/23516.html

Джерело: http://urb-a.livejournal.com/126808.html

Углич ТУТ мягко говоря соврал, что оспорено было только одно фото из альбома Кормана. Вот еще материал  по другому фото. Хотя, я не понимаю, что там ваще в том альбоме оспаривать, если все фотографии сделаны "неизвестным автором"?
Оригинал взят у ivanko333 в Фейкові фото
Вступ : Пост містить фото насильства
не рекомендується для перегляду дітям, жінкам і особам зі слабкою психікою

Всім відома книжка яку люблять показувати ісконніки Ludobojstwo Upa Na Ludnosci Polskiej: з відомою фотографією замучених психічнохворою циганкою дітей яку ісконніки часто видають за злочин УПА. Але виявляється, що це не єдине фото з цього фотоальбому, що має свою історію

Рік видання 1946 Рік видання 2003


велика картинка http://4.bp.blogspot.com/_890pS8vr5vI/S73_IO1sjGI/AAAAAAAAM3I/CJYn-k-MNUg/s1600/img136.jpg viahttp://a-ingwar.blogspot.com/2010/04/blog-post_1514.html

Велика картинка http://evil.nr2.crimea.ua/ukronazi2/33.jpg
"Українська Повстанська Армія" (1-ша частина "Німецька окупація України") Видання Пресового Бюра УГВР 1946 року (фото на 53 сторінці книги)

Микола Лебедь

далее:
2) Это фото находится в упомянутой выше книге М.Лебедя на стр.146, а это в альбоме Кормана.

3) Это фото демонстрирует жертвы Варшавского восстания, а это из альбома Кормана (обратите внимание на подпись).

4) Это фото с сайта Яд вашем и там ничего не говорится о том, что на нем изображены убитые бандеровцами поляки. Такое же фото в Альбоме Кормана и подписано: "Крупный план 26 нагих трупов польских жителей села Половце, уведённых с 16 на 17 января 1944 года в удалённый на десять с лишним километров лес, называемый Росохач, и замученных там УПА."

5) Это фото также с сайта Яд вашем. В его описании ничего не сказано о том, что это жертвы УПА. Это фото с альбома Кормана.

6) Следующее фото также размещено на сайте Яд вашем и также ни единого слова о бандеровцах. Для сравнения фото с Альбома Кормана и подпись: "Похороны убитых бандеровцами в лесу около Лубычи Кролевской. Фотограф неизвестен".

7) Опять фото з с сайта Яд Вашем. Опять нигде не говорится о том, что людей убили украинские повстанцы. Но Корман точно знает, что на фотографии "польский ребёнок среди взрослых жертв, убитых бандеровцами".

8) Еще одно фото и снова нет ни одного указания на причастность УПА к убийству. А это соответствующий скан с альбома Кормана.

9) Аналогичная ситуация: на сайте Яд вашем описание фото ничего не говорит о бандеровцах, зато у Кормана все чики-чики

Дополнения к посту сделаны на основе комментариев Вктор SV

Повна версія з коментаріями: http://urb-a.livejournal.com/126808.html

Михайло ПухтаГолова об'єднання українців Коломийщини,

переселених з Польщі

Вісник Любачівщини №11, Львів – 2004. – 96 стор.

У Польщі почали готуватися до відзначення влітку річниці події, яка у польській історичній пам'яті має назву «Волинська різанина». Тоді, у війну, гітлерівська Німеччина і сталінська Росія робили все можливе, щоб посіяти ворожнечу між поляками й українцями, знищити національно-визвольний рух в Україні й мати змогу знов окупувати Західну Україну.

Тут доречно згадати про виселення українців з Закерзоння, де вони були не колоністами, а корінним населенням. Тому українці не хотіли покидати своїх рідних земель, нажите їхніми батьками майно. Щоб залякати українців, польські шовіністичні банди за підтримкою влади й «совєтської» адміністрації вдалися до масових убивств.

Наведу приклад масового мордування українців у селі Пискоровичах на Ярославщині. До зубів озброєна польська банда оточила село й оголосила зібратися людям у школі нібито з приводу переселення. Коли люди зібралися в школі, по них стали стріляти з кулемета, автоматів, колоти багнетами. Тоді вбили 630 осіб, серед них були й діти.

У моєму селі Дубровиця, що біля міста Лежайська, на моїх очах убили маму, трирічну сестричку Марійку і всю родину Михайла Данильця, навіть маленьких близнят у колисці.

Тієї ночі в селі було вбито 18 осіб, у тому числі священика Миколу Добрянського. Подібні масові вбивства українців поляками скоєні в селах Павлокоми, Завадки Морохівської та в інших селах, містах.

Чим пояснити інстинкт поляків масово вбивати невинних людей? Адже українці проживали не тільки в Польщі, але й у Чехії, Словаччині, Румунії, Угорщині... Там їх не вбивали, не висилали. Полякам так сподобалося вбивати українців, що вони повторили це з євреями.

Так, на початку липня 1946 р. в Кельцах вони вчинили погром євреїв серед білого дня. Тоді загинуло 42 євреї. Польський уряд не раз просив вибачення в єврейського народу й у держави Ізраїль.

І чомусь в Польщі ніхто до цього часу не збирається перепросити за масові вбивства українців у Закерзонні, за завдану їм моральну й матеріальну кривду. А чомусь вимагають вибачення України за волинську трагедію, яку поляки започаткували.

Після виселення українців з Закерзоння в Україну в Польщі влітку 1946 року залишилося понад 150 тисяч українців. Щоб остаточно покінчити з українством, польський уряд розробляє в таємниці операцію «Вісла». Під час цієї операції протягом 1947 року з допомогою військ і поліції українців насильно депортовано на західні і північні землі, які після війни відійшли до Польщі. Військо гнало людей під конвоєм разом із худобою, як злочинців, і доставляли в спеціальні місця. Там завантажували у товарні вагони разом з худобою й везли. Поселяли їх у колишні німецькі села, в хати, вже пограбовані поляками.

23 квітня 1947 року політбюро ЦК ПОРП ухвалило створити для українського населення так званий центральний табір праці в Явожно. У цей табір відправляли свідомих, освічених українців. Тут опинилися українські лікарі, вчителі, інженери і навіть 22 греко-католицькі і 5 православних священиків. Через табір Явожно, філію колишнього німецького концтабору «Освєнцім», пройшло 3936 в'язнів.

Про знущання в таборі розповів в'язень, греко-католицький священик С. Дзюбина в книжці «І стверди діло рук наших». Ось що пише отець Дзюбина: «Я сам бачив, що в'язні часто йшли на слідство на власних ногах, а поверталися несені на ношах, такі були скатовані. Щодо голоду табір у Явожно був гіршим від німецького «Освєнціма». Робилося це тому, що ми, українці, не мали власної держави, на державному рівні нас ніхто не боронив. Тому взялися за зброю, в тому числі й на Волині, щоб боронитися від польського бандитизму. Були й відплатні акції. Перед польськими українцями за ці знущання ще донині ніхто з поляків не попросив вибачення. До сьогодні деяких поляків мучить те, що українці не мовчали, коли їх винищували, а взялись за зброю для самозахисту».

На Волині відбулося подібне: польські колоністи майже поголовно пішли в 1943 році на співпрацю з німцями та більшовиками і почали винищувати активістів-українців. Українське підпілля неодноразово намагалося зав'язати контакт з польськими організаціями, однак ті не погоджувалися на співпрацю з «зрадниками Польщі» й «бандитами». Після цього почалося взаємне винищення. Оскільки українські сили на Волині були сильніші, то Армія Крайова й ті, хто її підтримував, зазнали нищівної поразки. Полякам довелося відступити.

Головнокомандувач УПА Василь Кук стверджує: «Якби поляки ставилися до ідеї української державної незалежності лояльно, ніхто б їх не чіпав, як не займали представників інших національностей».

Тож в польському суспільстві винних за волинську трагедію потрібно шукати в природі злого духа в ставленні до українців, до їхньої боротьби за власну незалежну державу, а не обзивати тих, хто на рідній землі боронив себе, «різунами». Кожен народ на своїй землімає право боротися з окупантом. Польща якраз у Західній Україні виступала окупантом, навіть гірше, бо порушувала правила окупаційного режиму щодо прав українців. Напрошується висновок: якщо ти винен, то не ставай у позу ображеного чи скривдженого.

Як у такому становищі слід чинити? На мою думку, полеглим ми повинні віддати честь і про них пам'ятати. Однак якщо це робити в ритмі річниць, то ми можемо змалювати фальшиву картину польсько-українських взаємин. Потрібно створити такі умови, щоб нащадки волинських поляків мали право віддавати шану своїм рідним і співвітчизникам, убитим там українцями. Таке право повинні мати нащадки жителів Пискорович, Павлокоми, Чавадки Морахівської та інших сіл, де вбивцями свого часу були поляки, щоб все це відбувалося без ворожнечі, зі співчуттям одне до одного.

Наведу живий приклад. Так, об'єднання українців Коломийщини в 1995 році в с. Дубровиці встановило пам'ятний хрест біля могили священика Миколи Добрянського, убитого в 1944 році поляками, з написом «Вічна пам'ять невинно загиблим українцям сіл Дубровиці і Слободи», а внизу занесено 46 прізвищ і напис «Від співвітчизників з України». Цей пам'ятний хрест з нержавіючої сталі стоїть і понині, біля нього польський ксьондз з поляками 1 листопада відправляє панахиду, на могилу й біля хреста кладуть квіти, запалюють свічки. Це якраз приклад цивілізованого підходу до трактування трагічних подій. Подібне повинно бути й на Волині, якщо цього забажають поляки, але без відзначення трагічних подій на державному рівні, тим більше вибачення керівників України і Польщі.

Хай правдиво ці події висвітлять історики. Є самостійна держава Польща, є тепер і навіки незалежна держава Україна. Відносини між ними повинні бути дружні, на взаємовигідній основі. А між українцями і поляками не місце ворожнечі, а повинна бути взаємоповага й порозуміння.

http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/lubacivsin/namoiehocahubilimamuavtorpuhtamihajlo

Кривава книга. Передрук видань 1919 та 1921 років


Автор : упор. Радевич-Винницкий Я.
Название : Кривава книга. Передрук видань 1919 та 1921 років
Издательство: Дрогобич: Видродження
Год издания : 1994
ISBN: 5-7707-4786-2
Страниц: 279
Формат : PDF
Размер файла: 6,5 MB
Язык : Украинский
Для сайта: eKnigi.org

Видання являє собою передрук «Крівавої книги», яка вийшла двома частинами у 1919 і 1921 роках у Відні. Правопис оригіналів залишено без змін. Матеріалами книги екзильний уряд УНП доводив світові, що Західна Україна не може залишатись у складі Польщі, бо це й надалі означатиме терор і етноцид з польської сторони та безкомпромісний опір з української. Однак рішенням переможців у першій світовій війні західні українці у праві на самовизначення. Публікація «Кривої книги» не лише заповнить одну з «білих плям» нашої історії, а й дасть можливість краще й об’єктивніше зрозуміти події 30 — 40-х років. Книга адресована історикам, політологам, краєзнавцям, усім, хто цікавиться визвольними змаганнями українського народу.

Скачати:   Розмір: 6.56 Mb

Джерело:   http://eknigi.org/istorija/169359-krivava-kniga-peredruk-vidan-1919-ta-1921-rokiv.html


... на сторінці 24 читаємо:
В Нагуєвичах (повіт Дрогобич), зібрали польські легіоністи українських дітей з цілого села, замкнули, їх до деревляної дзвінниці, обложили дзвінницю соломою і підпалили. Зі середини роздавався плач і роспучливі крики паленої живцем дітвори. Деяким удалося виратуватися з полуміння і почали втікати. За втікаючими пораненими вогнем дітьми стріляли польські легіоністи з крісів і так застрілили двоє дітей. Решта смертельно поранена. (Свідки М.Ц., В.В., і М.)...
У каламутну повінь антиукраїнської істерії, яка охопила в останні місяці Польщу, своїх п’ять копійок вирішили вставити і у маленькому, доволі далекому від Волині провінційному містечку Радимно над Сяном, пише Володимир Середа, голова товариства «Надсяння», Львів.

Клікніть, щоб читати повний текст Collapse )

Особисто для мене і тисяч моїх українських ровесників з Надсяння ця «реконструкція» - це наруга над нашою дитячою пам’яттю. Бо якраз у цьому краї, особливо навесні 1945 року, повсюдно гинули беззахисні українці, а серед них і діти. Кожна прожита нами тоді ніч була нашою найбільшою радістю.

Звертаюсь до організаторів і учасників радимнянської «реконструкції» з проханням відвідати 20-21 липня ц.р. також цвинтар у селі Малковичі. Це всього-на-всього 10-12 кілометрів від Радимна в напрямку до Перемишля і гідно по-християнськи вшанувати там пам'ять замордованих у цьому селі понад 150 воістину беззахисних місцевих українців (а серед них були і кількамісячні немовлята). Раджу згадати також помордованих місцевих українців у Лазах, Ніновичах, Заліській Волі, Хотинці, Діброві та в багатьох інших навколишніх місцевостях.

Клікніть, щоб читати повний текст Collapse )

ТРАГЕДIЯ СЕЛА РЕМЕЛЬ

60 рокiв тому, 17 березня 1943 року, у невеличкому українському селi Ремель тодiшнього Олександрiйського району сталася страшна трагедiя. За наводкою польських шовiнiстiв у нiч з 16 на 17 березня село було оточене щiльним ланцюгом вiйськ СС, а пiд ранок за нiмецькою командою у це кiльце смертi було пропущено батальйон польської шуцманшафт полiцiї. Саме вони, польськi шуцмани, як озвiрiлi пси, вчинили в селi Ремель того жахливого ранку криваву маскару. Польськi полiцаї, одягненi виключно в нiмецькi мундири, запалили село, кидаючи у вiкна мирних українських селян гранати. Пiсля жахливих мордувань переважна бiльшiсть мешканцiв села були розстрiлянi.

Скiльки ж було жертв? Рiзнi джерела дають такi цифри: 800 чоловiк (за даними радянської 'Iсторiї мiст i сiл Ровенської областi' ця цифра складала 615 чоловiк). Згiдно зi свiдченнями очевидцiв, у братськiй могилi в с.Ремель спочивають близько 400 жертв, серед них люди похилого вiку, жiнки та дiти. Решта жертв - це поховання того часу в поодиноких могилах, розкиданих на полях i городах на всiй територiї спаленого села. Серед живих вцiлiли лише 70 чоловiк.
Якi ж причини спонукали нiмецьких фашистiв i їх прислужникiв, польських шуцманiв, вчинити криваву розправу саме над мирним українським селом Ремель? За показами багатьох опитаних свiдкiв, вдалося вияснити, що мешканцi цього села взяли до своїх сiмей колишнiх полонених радянської армiї - схiднякiв-українцiв, за деякими даними, дехто навiть з українських хлопцiв-схiднякiв одружився з мiсцевими дiвчатами i створили свої сiм'ї. Заслуговує на увагу й показ одного свiдка, що говорить про зв'язок цих колишнiх полонених схiднякiв-українцiв з мiсцевим українським нацiоналiстичним пiдпiллям. Як стверджують свiдки, саме з цих причин за провокацiйними доносами польських шовiнiстiв i був вчинений один з найбiльших вiйськових злочинiв перiоду Другої свiтової вiйни, що за своїми трагiчними наслiдками може бути прирiвнений до вiдомої Малинської трагедiї.
Хто ж безпосередньо виконував злочиннi накази нiмецьких окупантiв? Злочин в с.Ремель вчинив батальйон польської шуцманшафт полiцiї, що був сформований з польських осадникiв, виходцiв з польської колонiї Осада Креховецька. Це село було засновано польським окупацiйним режимом у 1925 роцi на насильно забраних в українцiв землях (на цих теренах зараз знаходиться село Нова Українка). Так от, саме там, поблизу Осади Креховецької, нiмецькi окупанти розмiстили єврейське гетто, куди зiгнали євреїв з усiєї округи, яке доручили охороняти польському шуцманшафт батальйону, сформованому з мiсцевих польських осадникiв. Саме цей батальйон i був залучений есесiвськими офiцерами до виконання кривавої розправи над мирним українським селом Ремель.

Уже вкотре громадськiсть може переконатися, що акцiї кривавого терору над мирними українськими селами на Волинi виконувалися за єдиною методикою. Нiмцi, як правило, брудною роботою не займалися. Вони тiльки забезпечували оточення терену, де здiйснювався терор, постачали польськi шуцманшафт загони зброєю i чорними есесiвськими мундирами зразка 1936 року, котрi були списанi за наказами рейху в 1939 роцi i у великiй кiлькостi переправленi на Волинь, у котрi й була одягнена польська полiцiя. Саме поляки, як вiрнi пси-прислужники нiмецького окупацiйного режиму, виконували найбруднiшу криваву роботу зi знищення українських сiл на етнiчних українських теренах.

Той страшний день, ніби учора, пам’ятає вісімдесятидворічна Уляна Трофимчук. У дворі розстріляли усю її рідню. 15 річна Уляна відбулася двома пораненнями і через луг втекла до сусіднього села Котів.
Кулину Малащук німці хотіли розстріляти у сусідському хліві. Пощастило, кулі її оминули.

Згадкою про 17 березня 43-го чорніє у центрі села братська могила. Тут лежать родичі і пані Ірини. А про той день жінка дізналася від своєї бабусі Оксани Дацюк. Її єдину із немовлям на руках німці відпустили із села.

http://www.macsanomat.com/index.php/term/4-entsiklopediya-iii,18370-remel-.xhtml
Як відомо, з нагоди 60-ліття так званих волинських подій засоби масової інформації Республіки Польща, колишні вояки Армії Крайової, «кресов’яки» торік волали на весь світ про українців-різунів з ОУН-УПА, про геноцид щодо поляків на Волині. У сусідній державі за Бугом немало видано книжок, здійснено публікацій, в яких не без лукавства та фальші витворено жахливий образ українського націоналіста.
    В Україні ставлення до звинувачень на адресу ОУН-УПА мало неоднозначний характер. Були такі, котрі підтримували цей лемент і поспішали вибачитися за невинні жертви, яких зазнало польське населення на Волині. Хто ж глибше пізнав історію взаємин між поляками і українцями впродовж віків,і особливо у ХХ столітті, збагнув причини та наслідки українсько-польського протистояння, конфліктів, той не погоджувався на одностороннє вибачення, на виокремлення та відзначення тільки 60-річчя волинських подій. Прихильники цієї позиції вважали, що вибачення має бути двостороннім і акції порозуміння та примирення повинні одночасно відбутися як на Волині, так і на Холмщині, або й в інших регіонах Польщі та України, де мали місце українсько-польські конфлікти, де були невинні жертви, яких зазнали як поляки, так і українці (Галичина, Надсяння, Лемківщина, Підляшшя).
    Президент України Леонід Кучма, 227 народних депутатів пішли назустріч вимогам поляків, подбали про вшанування невинних жертв, яких зазнало польське мирне населення на Волині в 1943—1944 роках. У селищі Павлівка за участю тисячної делегації громадян Польщі, священиків різних конфесій, президентів України Леоніда Кучми і Республіки Польща Олександра Кваснєвського було відкрито і освячено Пам’ятник примирення...
    Українці, виселені майже 60 літ тому із своїх етнічних земель у Польщі, торік під час великого галасу навколо волинських подій нагадали про багатотисячні невинні жертви, яких зазнали вони та їх рідні від польських збройних формувань (Армії Крайової, Батальйонів хлопських, Народових сил збройних, польської допоміжної поліції та інших), про сотні убитих та закатованих представників української інтелігенції, громадських діячів, священиків у 1941—1945 роках, про спалення українських сіл у 1942—1943 роках, зокрема, таких, як Пасіка (серпень 1942 р.), Стрільці, Моложів, Тугані, Мірче (26 травня 1943 р.), тобто до волинських подій, Молодятичі (27 жовтня 1943 р.); про те, як польська допоміжна («гранатова») поліція видавала українців німецькій жандармерії за те, що вони рятували втікачів із концтаборів для військовополонених, допомагали партизанам; про те, як окупанти розстрілювали цих українців або ж нищили їх у Майданеку, Освєнцимі та інших концтаборах; про вигнання українців зі свого прадавнього краю... Торік про невинні жертви, яких зазнали українці Холмщини, згадували між іншим, майже пошепки...
    Нині минає 60 років масового знищення українських сіл на Холмщині вояками 27 волинської дивізії АК, Батальйонами хлопськими, іншими польськими збройними формуваннями. Тільки в Грубешівському повіті, де мешкало найбільше українців, у 1942—1945 роках було спалено вщент 55 українських сіл, з них 45 навесні 1944 року. Під час цієї геноцидної акції тут знищено понад 4 тисячі українців, переважно дітей, жінок, людей похилого віку. Ось назви цих сіл: Прегоріле — 8 березня, М’ягке — 9 березня, 10 березня — Турковичі, Сагринь, Риплин, Теребінь, Стріживець, Маличі, Ласків, Сиховичі, Андріївка, 11 березня — Модринець, 14 березня — Модринь, 19 березня — Масломичі, Міняни, Козодави, Тихобіж, Сліпче, Космів, Модринець, Жабче, Ощів, Хорощиці, 21 березня — Бересть, Верешин, Витків, 22 березня — Смолигів, Старе Село, Ліски, Кстяшин, Василів Великий, Губинок, Річиця, Тучапи, 2 квітня — Потуржин, Василів, Радостів, Новосілки, 7 квітня — Телятин, Жуличі, Вишнів, Колдубиська, 8 квітня — Крилів, 19 травня — Бусьно, Заборці, 22 травня — Переспа...
    Впродовж двох останніх років ми, громадські об’єднання депортованих українців з Польщі в Україну, неодноразово зверталися на адреси Президента України Леоніда Кучми, Голови Верховної Ради України Володимира Литвина, Прем’єр-міністра України Віктора Януковича, Міністерства закордонних справ, Міністерства культури і мистецтв, ряду комітетів Верховної Ради, Кабміну, міжвідомчих комісій, Генеральних консулів України і Республіки Польща, місцевих органів влади з клопотаннями відзначити на державному рівні 60-річчя виселення українців зі своїх етнічних земель у Польщі та 60-річчя масового знищення українських сіл на Холмщині, проведення в Сагрині акції порозуміння та поєднання за участю українців і поляків, священиків православної, греко-католицької, римо-католицької церков, президентів України і Республіки Польща, а також в обох державах забезпечити адекватні умови щодо облаштування кладовищ, могил невинних жертв, яких зазнали українці і поляки під час Другої світової війни.
    На жаль, у відповідь на наші звернення — глибоке мовчання. Президент України піклується про відкриття Пам’ятника польським орлятам у Львові, подбав про відкриття Пам’ятника в Павлівці на Волині. А хто ж подбає про встановлення пам’ятників над невинними жертвами, яких зазнали українці Холмщини, Надсяння, Лемківщини, Підляшшя упродовж Другої світової війни та під час депортації зі своєї малої Батьківщини?.. Попіл Сагриня, інших спалених українських сіл у Польщі стукає в наші серця, в серця наших нащадків. Чому ж так «глосно мовчать» українські засоби масової інформації про цю трагедію?.. Чому мовчить наша совість?..
    Микола ОНУФРІЙЧУК, голова обласного ветеранського громадсько-культурного товариства «Холмщина».

http://www.volyn.com.ua/printver.php?rub=4&article=0&arch=171